?

Log in

No account? Create an account
Previous Entry Share Next Entry
Історія села Григорівка
sfrandzi
Полный текст рукописи григоривской учительницы Катерины Дмитриевны Зубенко (в девичестве Ломако), 1918 - 2013.

С. Григорiвка, Канiвський р-н, Черкаська область

Iсторiя
Iсторiя села. Як далеко вона сягає? Як збагнути її глибину? I в одному, i в другому мiсцi за селом, знайдено слiди, що колись там були поселення. Це i в урочищi Ревтова, що нижче села, i вище села на мiсцевостi, що називається Попове поле. I ще ось тут у центрi села, де був колгосп, а ше ранiше панська садиба, була нiби печера. Колись чулись перекази, нiби то був вхiд до пiдземелля, там була викопана схованка куди люди втiкали вiд татар.
З таких, звичайно, куцих переказiв одначе випливає висновок, що iсторiя села сягає у вiки.
Не то казки, не то легенди с життя минулого, що розповiдали старики, теж про це говорять.
Пам’ятається, ше в дитинствi на пасовищi, а це рокiв бiля 80-ти тому, розповiдала 70-ти рiчна бабуся не то казку, не то легенду. Наставляла нас, як пасти, куди гнати. Каже якось: «Поженемо на Курячий Горб». Це на той, що, коли їдешь пароплавом, впадає в око, нiби вiн пiдпираї великий лiс, що колись належав пановi Понятовському, а тому й сьогоднi називається Понятовським.
«А чому цей горб називається Курячим? Що, там кури водяться?». Бабуся подумала, помовчала i потiм: «пiдженiть коров ближче, щоб не пiшли в жито, а тодди прийдете, i я розкажу».
Побажання старенької виконується блискавично. Сiдаємо до бабуси i вона починає:
«Жили-були чоловiк i жiнка, i було в них двi доньки: бабина и дiдова. Дiдова прядо пряла i полотно ткала, сорочки шила, i всякое дiло робила, а бабина гуляла. Настала осiнь, i дiдова дочка погнала вiвцiв пасти. Тепло в лiсi, гарно. Вiвцi пасуться, шелестять листочками, що потихеньку опускаються з дерев. А ось уже i вечiр. Раптом чує: десь заспiвав пiвень. Де б йому тут узятися? Схоплюється пастушка i бiжить на той спiв. Та тiльки пiвня нiде не видно. Ось яма, а над нею стоїть скриня. Та не порожня, а повна всякого добра. Чого тiльки немає?! Нiби придане для молодої дiвчини, що збирається замiж. Подивилася дiвчина на скриню, а потiм зайняла вiвцi та й погнала додому. А дома розповiла про бачене диво. Запряг батько воли та й поїхав. Привiз скриню додому. Оце й буде дочцi придане.
Другого дня мачуха посилає свою доньку пасти вивць, перед вечором почула, як заспiв пiвень i побiгла на той спiв. Пiвня нiде не видно, а над ямою стоїть скриня. Захотiлося дiвчинi заглянути, а скриня порожняя. Тiльки нахилилася, щоб роздивитись, як скриня похитнулась, i дiвчина впала в скриню. Внизу щось загуло, зашумiло, и скриня зникла в ямi. Дома мати все поглядала на дорогу, жде дочку, а потiм сказала батьковi запрягати воли i їхати. Приїхав, а дочки нiде не видно. Так и повернувся сам додому. А горб з тих пiр стали називати Курячим». Давня-прадавня казка, а мета одна – вихуовувати в пiдростаюче поколiння любов до працi.

ХХ ст.
В двадцятих роках село було велiке: п'ятсот з лишнiм дворiв, багато молодi. Вечорми пiсля роботи збиралися по кутках. До півночi лунали спiви. Було багато одружень. Двенадцять весiль було лиш в одну недiлю, якось восени. А на тих весiллях пiснi, музики, танцi, жарти. Ось наприклад жартiвлива пiсня:
«Старшiй боярин прибрався,
Сiм лiт не вмивався,
А ми його вмили,
Сяк-так нарядили,
Превеселим пiдперезали,
В дорiженьку випроводжали»
- це тiльки одна, а їх було сотнi.
Або була в селi одна жiночка, ще молода, Улитою звали: неграмотна, артистка вiд природи. Якщо вона присутня на весiллi, то вже концерт. Музика грав, а вона танцює i спiває пiснi, тут же нею складенi. Скажу про одну з них. В село з мiста приїхав хлопець, щоб тут оженитись.
Мати згоду не дає, серцю болi завдає:
… в мне дочка, як калина
Тi ж п’яница-ледащина,
А як же ти, мати, знаєш,
П’яницею називаєш?
А я син багатий,
В мене товар рогатий,
В мене ой ще й овечки,
Ще й на полi сто кiл гречки.
Привез молодую домой, а она:
«Метушиться по дворi, й деж твойї воли?
Я до тебе вчащав, ти не знала, що я мав.
У сусiда сюртучину
До весiлля позичав…»

I кiнця в цiєї пiснi немає… Та досить.
Та не тiльки таке придумається в словi.
Були в селi люди багатi i бiднi. Та й психологiя не в усiх однакова. Йшли двадцятi роки. Десь з 1927- 1929 р. почались незвичнi подiї: заговорили про коммуни, про колективiзацiю.
Многие люди не принимали этого,

Багато людей не сприймали цього, а багато й височилися за таку iдею, бо були i безземельнi селяни.Такi їхалi в Крим, на Херсонщину, де були багатоземельнi господарi, на заробiтки, а восени знову поверталися до рiдних домiвок.
Почали органiзовувати колгосп. Спочатку щось невелике, а потiм заговорили i за суцiльне колективiзацтво. В iнших селах, очевидно, це почалося ранiше, бо почали появлятись люди якi носили з собою для обмiну на кусок хлiба рiзнi прикраси: сережки, намисто. Хто мiняв, а хто просто давав кусок хлiба людинi, що страдала вiд голоду. Та незабаром почалося i у нас неймовiрне. Людей, що стримало видноситися до колективiзацiї , почали «величати» куркулями, розкуркулювали, хоч, чесно кажучи, поняття «куркуль» не вкладалося в рамки. Бо в куркулi попадали не тi, хто багатий, а тi хто боявся вступати до колгоспу. Почалась суцiльна колективiзацiя. На посаду голови колгоспу знайти кандидатуру було не просто.
Серед людей, вiдносно освiчених, охочих не знайшлося. Боялись. Обрали Покотило Якова, людину яка жодного дня не була в школi, навiть своє прiзвище не вмiв написати. На документах замiсть пiдпису ставив хрестик.
Ломака Дмитро Гнатович, що мав середню освiту, працював бухгалтером в ССТ (сiльске споживвче товариство) одночасно головою ревiзiйної комiссiї в колгоспi, порадив якось цьому головi вiдмовитись вiд посади голови, мовляв: пiдпишеш щось так й до тюрми попадеш. Своєю порадою накликав немилiсть на себе. Та й це ще не все. Ревiзiйна комiссiя розкрила махiнацiї горезвiсного голови. Шiсть центнерiв проса вкраденеого з комори через просверлену пiдлогу, розкрито iз зв’язки з бандою, якак розкрадала волiв, що направлялись на нiчне випасання в потрiбном банде напрямку (в сторону Великого Букрина) i про це стало вiдомо всьому селу, i разом з тим визвало бажання помститися. I такий випадок пiдвернувся.
Голову ревiзiйної комiсiї разом с дружиною запросили на прорив. Почали збирати культури, а людей не вистачало.
В дома залишилася 12-рiчна дочка. Сусiди (2 жiнки i дочка з однієї сiм’ї ) пригласили йти з ними, i вона пiшла. Голова колгоспу Покотило, голова сiльскої Радi i охоронник поїхали гонити тих хто почав збирати колоски. I дорослi, i дiти (всього 32 особи), забачивши начальство, почали тiкати. Пiсля оклику дорослi зупинилися, а дiти побiгли. Тодi цi борцi з «розкрадачами» соцiалiстiчної власностi вiдкрили вогонь, по дiтях. Переляканi дiти пострибали в провалля i кручами добиралися додому. Про це довiдався голова ревiзiйно ї комiсiї i провiв бесiду з стрiльцями, звичайно для нiх безжальну.
1. Де подiли колоски?
Вiдповiдь: i скiнули на машину.
2. Де подiли мiшки?
Вiдповiдь: списали на комiру…
I все таки ви не броцi з роскрадачамiи сiцiалiстичної власностi… Ви – банда! Хто вам дав право стрiляти по дiтях сред бiлого дня?
Оце i дало повiд скласти акта, сказати, що голова ревiзiйної комiсiї борцiв з розкрадачами соцiалiстичної власностi називав бандою. Приписали йому само розкрадання. Знайшли навiть такого (родича Покотила), що свiдчив, нiби бачив, як голова ревiзiйної комiсiї разом з дружиною тягали снопи в лiс i рiзали колоски. Справку про те, що були на роботi, не взяли до уваги. Цi свiдчення випливли вже на судi . Завiвши судову справу, добилися показового суду. На суд зiйшлося все село. Як зачитав вирок суддя, обуренню не було меж. Тут же в клубi хотiли вбити суддю.
Вирок: чоловiкi 4-рокi позбавлення волi, жiнцi 1-рiк примусової працi.
А дома п’ятеро дiтей. Були сiм’ї , де й по три душi з хатi збирали колоски, але їх не судили, а тут 12-рiчна дитина без дозволу батькiв вкрала, i така кара!
Суддя залякав, що не зможе благополучно вибратись iз села, зменшив присуд до трьох рокiв i порадив звернутися з просьбою про повторний суд. Та нiхто не подавав на повторний суд. Чоловiка не вiдпустили, вiдправили вiдбувати покарання в Марiуполь, де будувалися гiганти металургiї , а жiнка, вбита горем, не змогла зайнятися цим. Вирок залишився в силi i її направили на роботу на каменоломню, где добувили камiнь и вiдправляли на будiвництво днiпрогесу. Завiдував цим пiдприємством Ломака Леусiй. Вiн i порадив матерi присилатi на роботу старшу 13-рiчну дочку, що пiсля суду над батьками залишала школу. Всю зиму ходила с дорослими на каменоломню. А весною каменоломню закрили. Вiдбувати покарання перевели до радгоспу, що знаходився в степу за Переяславом. I туди вона потрапила вiдбувати покарання, бо вдало була, малеча, якої нiяк не можна залишати саму. Та й лiто, город треба орати.
В радгоспi спочатку пололи моркву та гнилу городину, а як настала жнива ходили в’язати хлiб, та не вдень, а в ночi, щоб менше було втрат, бо вдень коли спека зерно сипиться.
Пригадується й до цього часу; влiтку лягають спати в 10-тiй, а iнодi об 11-тiй вечора, а о 1-й годину ночi вже будять в’язти ячмiнь чи овес. Найбiлш страшно було, щоб на снопу не заснути, а потiм не потрапити до казарми.
Влiтку 1933 примусовку вiдробили. Одержали повiдомлення, що голово ревiзiйної комiсiї помер. Помер з голоду. А з району приїхав уповноважений iз представником сiльскої Ради прийшов до вдови з п'ятима дiтьми розбити ступу, бо, бачте, вдова iз ступи буде годувати дiтей.
Та треба трошки вернутися.
Через два чи три мiсяцi цього ж голову колгоспу, голову сiльскої Ради i охоронника тех судили, алев же не показували, а звичайним судом i дали по 10-тi рокiв. Охоронець там теж помер, а голова вiдбувши покарання, в село так i не повернувся. Нiчого привiтного їм тут не свiтило. Та й не могло світити. Ще до суду з таких же, як самi органiзували бригаду, що ходила по селу i витрушувала все, що тiльки можна було назвати продуктами: зерно, квасоля, жменьку пшона. По-своєму зреагувала на це молодь. Склали пiсню, яка все розкаже. Ще й сьогоднi є два дев’яносторiчнi дiди, якi булиучасниками таких «заходiв» молодi. Македон Iван Васiльович, молодий тодi ще хлопець, ще й мандолiнi пiдiгарвав. Уривки з таких пiсень багато що скажуть, хоч всього приводити не буду. Активiсткою в цiй справi була одна жiнка Грицай Параска, i про неї молодь не забула:
Грицай Паша тому рада,
Що голодная бригада.
Iди Васю, на нарду,
А я пiду у бригаду
До Мизiра завалили
Кругом дiжi обступили
Обступиiли дiжу с тiстом,
Стали тiсто сирим їсти
То в пазуху, то в кармани
Розмазали по всій лаві
Тай брали не тiльки продукти, брали, що бачили, i проце в пiснi:
Грицай Пашi стало стидно,
Що з-под поли нитки видно.
Потiм в селi органiзували два колгоспи iм. Шевченка i iм. Ворошилова. Земель у колгоспi не було багато, а робочих рук вистачало, бо колективiзували все село. То ж зайнялися садiвництвом. В мiсцi захищеному вiд холодних вiтрiв, колгоспу iм. Шевченка органiзував парникове господарство. Вирощували ранню розсаду помiдорiв, каспусти. Рання городина вже в червнi мiсяцi направлялися на ринки Кiєва. Пароплав, що курсував вiд Кiєва до Канiва, стояв бiля Григорiвки по 3 години. Помiдори, суниця, смородина, вишнi, грушi, виноград, яблука – уже йшло на ринок. Були ентузiасти садiвництва якi теж займалися своєю справою. Органiзували розширення садiв i виноградников. Тiльки самого саду було 167 гектарiв. . Вирощували не тiльки саджанцi для себе, а й на продаж. Виноградники були розташованi на прибрежних долинках. В цiлому збирали до 120 центнерiв ягiд з гектара. I садовi садженци, i виноград давали немалi грошевi прибутку, люди добре заробляли i були задоволенi. Та тут знову бiда (1937 р.)
Вночi, нiби непомiтно приїздили з НКВД i забирали то одного, та двох односельцiв, всього взяли 14 чоловiк. Серед них Дузенко Якiв Власович, Ломака Iван, Льон Якiв Матвiйович та iншi.

П’ятнадцятим виявився Чайка. Ще й запам’ятовалося, учитель, гуморист, у день виборiв забачив кицьку, що сидiла на столi в примiщеннi, де проходили вибори, погладив та й каже: «А ти, кицю, теж голосувати прийшла?».
Комусь не важко було в цьому завбачити полiтику… Донесли, i загримiв чоловiк, що нiхто його бiльше не бачив, а жiнка з трьома дiтками пiшла за Днiпро до рiдного села. Мабуть, у Бикiвнi знайшовсь свiй кiнець, як – вороги народу. А чому «вороги», сьогоднi нiхто не знає.
Восени 1937 р. в селi розiбрали церкву. В 1939 р. В зв’язку с фiнською вiйною почали брати до армiї вчителiв, хоч ранiше в зв’язку з введеням закону про загальне обов’язкове навчання вчителiв до армiї не признавали. Взяли спочатку директора школи Ткаченко Iвана Максiмовича, признали директором Григорiя Макаровича, а потiм iм його взяли в армiю.
Директором став Якiвець Дмитро Микитович. В школi навчалося бiльше чим пiвтисячi дiтей.
Часто мiнялися й голови сiльради. З початку був Ясауленко, потiм Володько (обидва приїжджi i iмена їх не запам’ятали). Був головою сiльради i Фринчко Йосип, австрiєць, евакуйований з сiм’єю з Австрiї ще в першу свiтову вiйну; залишился тут жити. В 1941 на мiсцi зруйнованої церкви почали будувати будинок культури. В субботу 21-го червня закiнчили зводити стiни, а 22-го червня – вiйна. Мобiлiзацiя. Взяли бiльше 200 осiб. А в серпнi село вступили нiмцi, такi впевненi в своейї перемозi. В селi, по горах гармати, танки, солдати, по хатах, серед села в магазинi штаб i тiльки там, бiля штабу, одна на все село вартовий, навiть в ночi.
В Зарубiнцях (бувшим сусiднiм селом) нiмцiв не було, на лiвому березi Днiпра радянськi вiйська.
I через Зарубенцi посилали розвiдникiв хлопцiв, низеньким ростом, переодягнених у цивiльний одяг, i вони засiкали все бойовi точки ворога, всi будинки, де квартирували фашисти, де знаходився штаб.
Лазили i по дулам гармат. В нiч на 28-е серпня 1941 р. (а нiч була горобина: буря, дощ всю нiч) нашi переплавлялись через Днiпро в Зарубенцях, добрались до Григорiвки, оточили всi хати де квартирувалу фашисти, оточили штаб. Пострiл у вартового бiля штабу був сигнал атакувати. З хат повискакували напiвголi фашисти. Бiй що зав’язався не вщухав весь день. Тiлькi нiмецькi пiдроздiли, викликанi на пiдмогу, допомогли витиснути наших воїнiв iз села. Фашисти навiть не здогадувались, що причиною була їх самовпевнена безпчнiсть, i надступного дня розпочалась розправа над селом: всiх виганяли з села. Появилося розпорядження виселити жителив прибережних сiл за 20 км. вiд Днiпра. А хто не мiг вийти за станом здоров’я, пристрiлювали на мiсцi. Село почали палити. Оглядаючись, жителi бачили, як палають їхнi хати, школа, сiльрада, магазин, два колгоспi, як несамовито кричить–iрже кiнь, що знаходиться в шкiльному сараї i не може втекти вiд всепожираючого вогню. Вигнаних iз села людей (а це було в основному старики i дiти) розположили на нiч в церкi селаМалий Букрин. Наступного дня вiдiбралi 30 осiб мужчин, iз нiх 13 дiтей (в основном це дiти учнi 7-го – 9-го класiв) заставили викопати для себе могилу i тут же розстрiляли. Серед них батько i двоє синiв голови колгоспу iм. Ворошiлова, голова сiльскої Ради, вчитель Палiй Аврам Демiнович iз сином – дев’ятiкласснiком, Шимченко Олександр Данилович, Шимченко Микола та iншi. Всього тодi в селi розстрiлялi 54 особи. Та цього показалось мало. Решту старикiв, жiнок i дiтей погнали до села Потапцi, дали переночувати в полi, а на наступний день вистроїли по чотири й велiли прощатися. Перед колонною стояли вже закопанi 2 кулемети, люди пiдняли крик, зойки, плачи. Колi приїджає машина, зупиняється. З машини виходить офiцер. Розпорядився вiдпустити людей. Пiзнiше стало вiдомо, що то був радянськiй розвiдник у нiмецькому штабi, i його розстрiляли фашисти. Вiдпустивши старикiв i дiтей сам себе видав.
Додому на згарище повернулися люди через мiсяц, коли вже фашисти форсували Днiпро i пiшли в наступ на схiд. Незабаром в селi органiзувався партизанськiй загiн, який дiяв весь 1942 i в 1943 рр. аж до приходу радянських вiйськ. Органiзатором партизанського загону були Горовенко Василь Григорович, Ломако Семелян й iншi.
Хоч про органiзаiю цього загону нiби вiдомо було мало, одначе, не тiльки з Григоровки, а й з iнших сiл району були в партизанах люди, i жандармерiя не на жарт була стурбована промахом партизанського руху на Переяславщинi. Органiзували облаву в першу чергу в Григорiвцi. Багато жителiв в той час i старосту села заарештували а потiм розстрiляли. Заарештували й розвiдницю Спiжову Харитину Артемiвну, яка, виконуючи обов’язки попала на полiцейську засаду за селом i казала те, що мала передати партизанам. Вона прийняла їх за партизан. В центре села зiбрали заарештованих. Харитина Артемiвна хотiла втекти, сподiвалася, що круча близько, i їй це вдасться. Не встигла. Її наздогнала полiцейська куля.
Був у партизанськом загонi i директор школи Дмитро Микитович Якiвець.
Заарештованному партизанами полiцейському, ще й молодому цапу Павлу Микитовичу, кинув: «хiба такого я вчив тебе в школi?» (Яковець викладав iсторiю).
Та трапилося так, що вартовi, змученi безсонням, заснули, i заарештованний утiк. Добрався до полiцiї i заявив, що в загонi Якiвець. Родом вiн iз села Помоклi, де жили тодi его жiнка Марiя Степанiвна з донькою. Її заарештували i мучали, мучали, хотiли хоч щось у неї довiдатися, про партизанський загiн.
Водили на розстрiл, ставили до стiнки, клали кулi кругом голови, та коли довiдатися все ж нiчого не змогли, розстрiляли, по-звiрячому вбили.
За два тижнi до приходу радяньских вiйськ бул спущенний парашутний десант для пiдмоги партизанам. Очолював цей загiн Тканко (в майбутньому диркетор Черкаського педагогiчного iнституту).
Адже самое тут, бiля Григорiвки, де найвужчий Днiпро i де дiяв партизанський загiн, планувалося здiйснити форсування Днiпра. Партизани затопили 70 човнiв, якими мали скористатися тi, хто першим захоче ступити на правий берег Славути-Днiпра.
Пiсля Курської дуги ворог уже не планував великих операцiй на лiвобережжя i поспiшав за Днiпро. Там нiмецькi вiйська з технiкою, боєприпасами направилися через Черкаси, де був мiст через Днiпро.
Радянськi же вiйська пiшли через Переяслав i переправились в Григорiвцi, зайняли плацдарм на Правобережжi. Та переправились вони тiльки з автоматами. Артилерiя, кухнi – все було за Днiпро. Переправу цих засобiв затримувало ту, що над Днiпром вдень i вночi виселі фашистськi лiтаки i бомбили переправу. Незабути б сказати, що за першу розвiдку четирьом радянським воїнам, якi першi переправилися через Днiпро, присвоєнi звання Героям Радянського Союзу. Серед них Сисолятин, Iванов, Петухов, Петров.
Переправив їх човнем через Днiпро стрик, ім'я якого знається не зовсiм твердо: нiби Пасiй <пропуск> якого давно вже немає в живих.
Один з тих, що переправивсь, убитий нiмецькою розвiдкою в центрi села. Похований у братській могилі.
Та ось появились фашистськi вiйська. Завязались жорстскi бої. Булi днi коли село з рук в руки перейшло й 3-чi на день.
Та другим, найпекучiшим питанням було питання харчування нашої армїї. Запам’ятався такий випадок. Знаючи що наближається фронт, заготовляли сухарi на той випадок, колi будуть бої, для своїх сiмей. Та коли побачили голодних солдат, роздали весь запас сухарiв. I тут в однiй з хат органiзували кухню. Наварили котел зупу з м’ясом (благо, хата була так добре прикрита горою, що снаряд перелiтали, не зачiпаючи хату), спекли печиво хлiба (18 великих хлiбин) та пройшло бiльше доби i нiхто нi супу, нi хлiба не брав (навiть не покоштував повар). На передовiй була така напруга, така важка обстановка, що нiхто с передової не прийшов за продуктами. А на супного дня о 4-й ранку нiмцi прорвали фронт, i радянськi вiйска вiдступили, а це значить – учора не їли, бо на фронтi була велика напруга, а сьогоднi не їли, бо там куди видступили не було чого поїсти. I сьогоднi щемить сердце, як згадаєш, як часто цi люди (скiльки їх вже залишилось?!) обiйденi.
Треба, думається, щоб за загальнiм столом вони першими могли взяти кусочок хлiба.
Фронт у Григорiвцi стояв 6 мiсяцiв тiльки с допомоги «Катюшi» вдалося назважди вибити з села фашистiв. Я згадаєш, як нiмцi реагували на цi Катюшi i усмiхнешся.
Нiмец каже:
«Русский песня «Катуша» хорош, а руский пух-пух «Катуша»… у-не хорош»
Було якось у пресi повiдомлення, що у Берлiнi группа вчених хотiла вивчити технологiю виготовлення цiєї зброї. Вони, звичайно, не знали, що снаряд «Катюшi» не розбирається. Захотiлось розiбрати, i в лабораторiї, де зробили спробу розiбрати снаряд вiн розiрвався i в лабораторiї загинуло 27 учених…
А в селi вiд «Катюшi» слiд залишився теж не малий. Сади стояли вверх корiнням. Село спалене, причому двiчi (в 1941 i в зимку 1943-1944 рр.).
Люди, що були евакуйованi, весною 1944 повернулися додому, а в селi кота живого не було. Зате була вiра, вiра – в майбутнє. Почали будувати поки що землянки, потреба ж десь жити. А на полях кругом села трупи, трупи, свої, i нiмецькi…
Три з половиною тисячi трупiв поховали. На роботу з лопатами ходили старi i малi. Якщо дитини 13 рокiв, то она вже на роботi. Покопали дома всi огороди i посадили, скопали i посiяли, в колгоспi 120 ярих, зберегли i «невiльнi» посiви озимих.
Чому «невiльних»? Врожай озимих 1943 р. Збирали i склали в копи, а змолотити не встигли. А взимку снопи розтягненi по окопах. Так солдати утепляли свое зимове житло. Наступне зерно жита проросло, i, як зiйшли жнива, жiнки в'язав коси i пiшли косити жито:
«Ви, тьотю, носiть, а я буду в’язати»…
«Ви, тьотю, в’яжiть, а я буду косити»...
- Простий розпорядок дня такой ситуацiї. Посiяли трошки i восенi. Почали появлятися корови, якими теж належало орати i тягати борони. Тим часом і в районі спорядили взяти в одному з колгоспів у с. Єрківці коней. Помаленьку почало оживати господарство.
Дуже важаким видався 1947 рiк. Вiдсутнiсть житла, нестача хлiба, а вiдсутнiсть тварин i тваринної продукцiї, опухлi вiд голоду люди, а ще наслiдки вiйни. То тут, то там дiти знаходять особливо хлопцi, залишки вiйни, ще пiдриваються. Так було, наприклад, колi в привалi, в пiвнiчнiй частинi села (на Раковщинi), на мiнi пiдiрвалося разом 8 дiтей. Та й не тiльки це. Трудно, дуже трудно ставало на ноги село. Пiсля звiльнення ще деякий час залишалося два колгоспi, а потiм влився в один.
Якось прислали за району кандидатуру на голову колгоспу. Обрали. Вiсiм мiсяцiв побув головою колгоспу Бечка, а встиг зробити багато. Побудували млина, винний цех й наладили виработництво вина, пилораму, приміщення для дитячого садка. Трудно сказати, як вiдбудувалося б село, якби такий голова пропрацював не 8 мiсяцiв, а, скажiмо, 8 рокiв. Та не судилося.
Другий секретар партiї розгнiвався на голову за те, що той не дав йому безкоштовно 6 центнерiв винограду. Без вiдома приїхав, розпорядився зiбрати збори i зняв посади голову, як нiбито тому що головi потреба лiкувати очi. Це був очевидний обман як не протестували люди, не відстоювали голову, опиралися, не хотiли знiмати. Не допомогло, хоч i самого тодi i зняли с посади секретаря, та вже було пiзно.
Тим часом будовалось Канiвська ГЕС, планувалося заповнити море, тож Григорiвку перевели до Канiвського р-ну, Черкаської областi.
Змiнилося начальство, змiнилися i плани. Григорiвський колгосп зробили радгоспом. Та не просто був радгосп, а шовкорадгосп. Почали сажати шовковицю, завели і шовкунiв, вирощували кокуни.
Яковось мiрою до цього господарства мало справу i мiнiстерство оборони. Для парашутiв потрiбно було не штучне волокно, а звичайний леiцний шовк. Це мiнiстерство допомогало грiшмi и якби директор був зацiкавлений, богато що можна було побудувати. Та збудували тiльки контору та кiлька будинкiв для житла працюючих у радгоспi. Спочатку керiвником господарства був Гнилоквас, з Бобрицi, потiм Губенко. Пiсля Губенка призначили Бугая, якщо i Гнилоквас, и Губенко були господарями, то останнiй (Бугай) , мабуть, i призначений був для того, щоб повнiстю зруйнувати вже тодi непогане господарство. Грошi, що були на рахунку, швидко розтринькав. Старi кадри – бригадири-садоводи, Грицай Федот Олександрович i Шилеченко Роман Викулович , польовi бригадири, завзятi до роботi, знаючи люди вже по старости перестали працювати, а молодь старалася виїхати с села. Робочої сили поменшало, i прибутки вiдпали. Окрема треба сказати i про школу в повоєнні роки.
Село, як уже сказано, було звільнено від фашистів на початку 1944 року (березень м-ць), а вже в травні взялися за підготовку до нового навчального року. Немає приміщення, немає парт, підручників, зошитiв, учителів - немає нічого і нікого. Та вже скоро райвно підшукало учительку Зубенко Катерину Дмитрівну, яка була призначена завідувачем школи 3 травня 1944 р., Розпочалі підготовку к началу учебного года. Трудно, дуже трудно було починати, але почали. Дістали кілька колод, розпиляли і зробили більше 20-ти чотірьохмiстних парт. Такi парти вважали вигідними тому, що в сумі вони займали місця менше, а дітей вміщували більше, ніж двохмістні. На кожнiй з них сиділи 6 дітей. Зробили маленькі столики і табуретки для вчителів. Не вистачило досок для письма. Як сьогодні пам'ятаю: виручив зі скрутного становища учитель Шилеченко Василь Андрійович, інвалід В.В. війни, організував учнів, і вони принесли дошки від ящиків зпід снарядів. Дошки оббили чорною гулькою з понтонних човнів. Не було ще зошитів. Звернулися до військової частини. Там дали нам пропилiнзитнi (?) палатки. Як вони нам пригодилися в нашій роботі! З них робили зошити, на них писали. Списані зошити промивали, висушували і знову писали. Вчителів було тільки двоє. Про те, щоб надіслати когось, не могло бути й мови. Село спалене, не має квартир. Ледве вiдшукали хати, якi вiдбудували разом з хазяїнами i поселили в них класи. А дiтей тiльки в I-IV класи було 246 осiб. Сiм комплектiв, 3 перших класi, 2 других, третій і четвертий. З таким числом комплектiв удвох не справитись. Вирішено було залучати молодь з числа тих, хто перед війною навчався в середніх школах, а тепер жили в селі. Пiшли працювати в школу Палiй Марина Андрiївна, що закiнчила I курс педучилища, Качкалда Марiя Сiльвестрiвна (два курси с/г техникуму), Ломака Тетяна Дмитрiевна (два курси педучилища), Палiй Ольга Аврамiвна (10 класів середньої школи). Згодом вони оформили свою середню педагогічну освіту, а потім позаканчівалі інститути. Колi вiйна закiнчилася, а школу оформили як неповну середню, кадри поповнились. Три роки працювала школа в непристосованих приміщеннях. В 1947 р. держава допомогла коштами. На будiвництво було вiдпущено 75 000 карбованцiв, допомiг колгосп, громадскість, сільська рада. В жовтнi 1947 р. закiнчили три класнi кiмнати i перевели шесть комплектiв для навчяння в школу. Два комплекти продовжували навчатися в хатi. В 1948 роцi обласний вiддiл народної освiти переслав школi бiблiотеку на 5 тисяч карбованцiв та навальчни приклади з фiзики, школа з початкової перетворена в семирiчку. Треба було добудувати примiщення. В 1949 роцi видпустили ще 60 000 карб., що дало змогу добудувати ще 2 класнi кiмнати i учительську. Займався добудовою призначений у кiнцi 1949 роцi директор Мазуренко Трохiм Куприянович. I тiльки в 1953 роцi вже новопризначений Канiвський директор Прилтико Петро Семенович закiнчив добудування школи. Було завершено будiвництво саме класних кiмнат, просторих i свiтлих, iз стандартними партами. В 1955 р. зроблено прiбудову до школи, где розмiстили бiблiотеку, буфет, зал i квартиру для директора школи. Навчяння в школи стало однозмiнним, почали працювати гуртки. Велiку роботу проводив шкiльний гурток юннатiв під керівництвом вчителя біології, завуча Майоренка Тимофія Федоровича. На прiшкiльнiй дiлянцi вирощували виноградник, сад, велику ділянку клубники. На дослідних ділянках вирощували картоплю, кукурудзу, смородину, чубуки винограду i цим вирощували в дiтей умiння i навички роботи на землi . Виростили якось питомник винограду, який восени приніс до 5000 краб. прибутку
Прибутки від дослідних ділянок їдуть у фонд всеобучу
Багато практичних навичок здобували учнi в майcтернi, де працювали в зимовий час.
Директори школи, всi вчителi жалкували за тим, щоб знання, що їх дають учителi на уроках, штучно засвоювалiсь учнями, щоб учнi вмiли здобутi знання примiнити на практици. Так не просто вибирались с дуже скрутного становища, працiвники освiтницької ниви. Незабутнiм залишилося й те, як в 50-их-60-их роках прiїздили часто до Григорiвки ветерани Великої Вiтчизняної, учасники форсування Днiпра 1943 роцi.
Село попереджали про прїезд ветеранiв, бiля рiчки збирали жителiв всього села.Звучали оплески, а потiм… спогади, вiтання. Та згодом усе припинилося. Ветерани постарiли, а хтось уже вiдiйшов, а в урядi i Кiєвi розпордилися побудувати пам’ятник учасникам форсування Днiпра не в Григорiвцi, а ближче до столицi в с. <пропуск>.
З тих пiр за бажанням Щербицького I перестали їздити ветерани до Григорiвки, де вирішувалася доля України і всього Рад. Союзу, де восени 1943 року омивала береги червона вiд людської кровi днiпровська вода.